Людмила Петрановська “Таємна опора. Прихильність в житті дитини”
Що відбувається якщо емоції дитини не контейнерують?
Стрес ось він, нерви напружені, біль від розчарування, від невдачі, від падіння, від переляку, нікуди не дівається. Поплакати не виходить: за це сварять, або не звертають уваги, залишають одного зі стрессом, допомоги немає. Що ж робити? Ніхто не бере мене на ручки, мені доводиться брати себе в руки, самому ставати контейнером для себе. Для дорослого це нормально, ми всі так і чинимо в більшості випадків. Але у малюка ресурсу для того, щоб дійсно подбати про себе, немає. Здатність піклуватися про себе не впаде з неба – вона формується як результат турботи, отриманої від інших. Якщо мої емоції не контейнерували, як я почну, де навчуся?
І як же бути? Можна навчитися не відчувати. Відростити захисний панцир. Можна натренувати і притерпітися до болю, не сприймати його. Якщо я маленька дитина, яка сама не може про себе подбати – це єдиний вихід для мене – дисоціація, від’єднання від почуттів. Я нічого не відчуваю, я не в контакті з собою. Якщо називати речі своїми іменами, це означає, що я трошки мертва. Всі живі істоти роблять це: якщо небезпека явно перевищує можливості впоратися з нею, можна прикинутися мертвим – і так спробувати пережити стрес. У житті є ситуації, коли це розумно, дуже стресові, дуже небезпечні, коли найкраще «відморозитись», впасти в дисоціацію, щоб пережити жах. Але якщо це не тимчасова стратегія, а постійна, то це означає бути трошки неживою, одягнути на себе броню, вже не знімати. Тепер я спокійна і не засмучуюсь. Зручно, чи не так? Все дарма. Боляче – не плачу. Погано – не поскаржуся. Поб’ють, скривдять – подумаєш, а мені все одно. Я впораюся, я не розкисну, я тримаю себе в руках – все життя.
Страхи виростити занадто ніжну дитину, яка не зможе справлятися з життєвими негараздами, є необгрунтованими. Перестаратися з контейнеруванням неможливо, ніхто не залишиться сидіти у вас в психологічній утробі все життя, там взагалі нудно. Як тільки дитина відновиться, вона негайно вискочить з неї і побіжить далі.
Хочете, щоб дитина справлялася з життям? Значить, все дитинство тіште, обіймайте, приймайте її почуття. Не кажіть «Не плач!», не прагніть відразу відвернути і розважити. Допомагайте їй проживати стрес, залишаючись живою, і виходити з нього, а не ковтати неприємні почуття і відморожуватися. Нехай засмучується, плаче, боїться, протестує – і нехай з вашою допомогою вчиться приймати недосконалість світу, переходити від розчарування і протесту до розради і примирення з реальністю.
Ну, і самі, звичайно, намагайтеся залишатися впевненими і спокійними – контейнер не повинен тріщати і вібрувати. До речі, в паніку теж схильні впадати дорослі, яким не вистачало контейнерування, і вони пасують перед стресом. Якщо замість сильних, спокійних, турботливих батьків ваша дитина отримує поруч з собою таку ж перелякану нещасну дитину – яка вже тут психологічна утроба. Якщо ви розумієте, що не можете переносити сліз і сильних почуттів своєї дитини, що втрачаєте голову в стресовій ситуації – це привід подбати насамперед про себе, можливо, звернутися за допомогою до психолога “.
За матеріалами інтернет-сторінки «Дитячий психолог»
